Народився 7 січня 1979 року в м. Баку в родині військовослужбовця. Закінчив СШ №5 в м. Саки у 1995 році. Був членом Малої академії наук «Іскатєль» з інформатики. Мав Похвальну грамоту «За успіхи у вивченні математики та фізики».

Мати – Савицька Інна Миколаївна, народилась у 1957 р. в м. Баку. Працювала викладачем музики.

Батько – Савицький Віктор Іванович (1956-2005 рр.), народився в м. Кіровоград. Військовий штурман.

Сестра – Савицька Ольга Вікторівна, 1985 р.н.

У 1995 році вступив до Державної Льотної академії. Навчався у 752 групі факультету ОПР, був старшиною групи.

Постійно підвищував свій інтелектуальний рівень, брав активну участь у науково-дослідній роботі. В особовій справі Савицького А.В., яка зберігається в архіві Льотної академії, є витяг з наказу від 25.05 1995 р. «Про заохочення курсанта 752 к/в ФОПР Савицького А.В. за підсумками курсантської науково-практичної конференції 1998/1999 року». Наказом декана ФОПР Лещенка Г.П. була оголошена Подяка Савицькому А.В. за активну участь у щорічній науково-практичній конференції.

У 2000 році закінчив повний курс ДЛАУ за спеціальністю 7.100109 «Обслуговування повітряного руху». Склав державні іспити («Організація обслуговування повітряного руху», «Технологія обслуговування повітряного руху», «Практична підготовка на диспетчерських тренажерах») з оцінками «відмінно». Здобув кваліфікацію інженера з управління повітряним рухом.

З ВИПУСКНОЇ АТЕСТАЦІЇ курсанта-випускника Державної льотної академії України Савицького Антона Вікторовича за період з 01.09.1995 р. до 23.06.2000 р.: «За час навчання в ДЛАУ Савицький А. В. зарекомендував себе з позитивного боку.
Характер спокійний, врівноважений. Старанний. Дисциплінований. Програму підготовки засвоїв добре, без ускладнень. Уміло використовує теоретичні знання в практичній роботі. Ввічливий у спілкуванні з викладачами та товаришами.
Знання англійської мови оцінено на «відмінно».
Практичну підготовку на диспетчерських, штурманських тренажерах та виробничу практику на базі РСП “Кримаерорух” ДП ОПР України “Украерорух” пройшов у повному обсязі. Може працювати на усіх ДП служби руху.
Висновок: За рівнем теоретичної та професійної підготовки, а також діловими та моральними якостями Савицький Антон Вікторович достойний присвоєння кваліфікації інженера з обслуговування повітряного руху з врученням диплома про вищу освіту.
Проректор з навчальної роботи Державної льотної академії України С.М.Неділько. 12.06.2000 р.»

Після завершення навчання в ДЛАУ кілька років працював на військовому аеродромі Октябрьський. Починав трудову діяльність в авіації авіадиспетчером у Кримаерорусі. Згодом став керівником польотів Аеродромної диспетчерської вишки у Кримському регіональному структурному підрозділі Украероруху.

Після російської окупації АР Крим був переведений до Київської служби обслуговування повітряного руху регіонального структурного підрозділу «Київцентраеро». Майже 20 років був керівником польотів аеродромної диспетчерської вишки в аеропорту «Київ» (Жуляни).

У 2014 році, з початком російсько-української війни, Антон з дружиною та дітьми переїхали до м. Буча, а матір і сестра залишилися в Криму.

Командир 204-го Окремого батальйону територіальної оборони м. Києва про А.В.Савицького:
«Капітан Антон Вікторович Савицький (позивний – «Льотчик») з перших днів повномасштабного вторгнення рф в Україну став до лав Сил оборони. В березні 2022 року приєднався до 204-го окремого батальйону 241-ї окремої бригади територіальної оборони ЗСУ. Спочатку проходив службу в підрозділі зв’язку батальйону, а згодом став заступником командира роти з морально-психологічного забезпечення.
В липні 2022 року капітан Антон Савицький разом зі своєю стрілецькою ротою вирушив до Донецької області, де виконував бойові завдання на східних околицях міста Бахмут. За короткий проміжок часу для багатьох він став мудрим вчителем і прикладом справжнього офіцера.
Підрозділ, який на той час складався з військовослужбовців, що не мали бойового досвіду, завдяки наполегливості капітана Савицького був забезпечений безперебійним зв’язком і актуальною інформацією про противника.
Антон Савицький постійно перебував з хлопцями на облаштуванні взводних опорних пунктів, організовуючи інженерні поліпшення позицій. У період між бойовими виходами Антон Савицький організовував додаткові навчання бійців, особливу увагу приділяв організації їх побуту.
На початку серпня 2022 року ворог посилив штурмові дії в напрямку міста Бахмут.
6-7 серпня один зі взводних опорних пунктів (ВОП) роти стримував численні штурмові накати противника, які чергувались з танковими і артилерійськими обстрілами.
По обіді 7 серпня 2022 року у бійців на ВОПі вже закінчувався боєкомплект, частина хлопців була поранена. Капітан Антон Савицький оперативно сформував групу резерву та разом з нею висунувся на підсилення.
Під час бою, внаслідок чергового обстрілу, 7 серпня 2022 року капітан Антон Савицький отримав смертельне поранення. Завдяки його героїчним діям вдалось стримати ворога та забезпечити евакуацію важкопоранених.
Для бійців батальйону Антон Савицький назавжди став прикладом мужності і самовідданості спільній справі».

Спогади про Антона його однокурсників

Сергій Козловський: «У 2001 році Антон пішов до війська на посаду Офіцера бойового керування Військово-морської авіації України. Приймав участь в міжнародних навчаннях «Sea Breeze». Мав звання: капітан ЗСУ.
Наприкінці 2000-х років почав працювати в РСП «Кримаерорух» на посаді диспетчера Tower (вишки), аеропорт Сімферополь, згодом став керівником польотів.
У 2014 році, після анексії Криму, перевівся до аеропорту Жуляни на посаду диспетчера Tower (вишки). Через декілька років став керівником зміни.
Після 24 лютого 2022 р. вступив до лав ТрО м. Київ. В червні пішов добровольцем на схід, його підрозділ тримав оборону біля міста Бахмут.
Був веселим оптимістом, любив життя, завжди був готовий прийти на допомогу, незважаючи на свої негаразди. Іноді здавалось, що для нього нічого не було неможливого, це не означає, що в нього з першого разу все виходило, але він не здавався, збирався силами та думками і йшов далі, а його наполегливість надихала всіх нас. Полюбляв мандрувати.
Антон мав унікальну рису – згуртовувати дуже різних людей, був неначе центром кристалізації інтересів та думок (якщо можливе таке порівняння). Мабуть в подальшому завдяки цій особливості став старшиною нашого відділення.
Старався йти не второваною дорогою до своєї мети, був першовідкривачем різних засобів її досягнення, мислив нестандартно».

Юлія Павлючкова: «Він завжди з великою повагою ставився до дівчат нашої роти, був дуже любʼязним, завжди відчувалась його турбота!! Завжди посміхався, не пам’ятаю його без посмішки».

Вацлав Єгурнов: «Антон Савицький навчався в 752 групі факультету ОПР, був старшиною цієї групи. Після завершення навчання кілька років працював на військовому аеродромі Октябрьський, потім, як з'явилися робочі місця, перейшов у Кримаерорух, де працював авіадиспетчером.
У 2014 році вивіз сім'ю в Бучу і перевівся в диспетчерську службу аеропорту Жуляни.
Організовував усі зустрічі випускників у різні роки аж до 2020 року».

13 серпня 2022 року відбувся чин похорону на Алеї Героїв в місті Буча. Попрощатися із вірним сином країни прийшли рідні і друзі, військові побратими і добровольці Бучанської громади.

Савицький Антон Вікторович нагороджений (посмертно) Орденом «За мужність» III ступеня. Указ Президента України від 07.04 2023 року №203.

У Савицького А.В. залишилися дружина, донька та син.

Вічна пам’ять і царство небесне Антону Вікторовичу Савицькому.

Герої не вмирають! Вони залишаються у нашій пам’яті, у наших серцях.

Народився 12 вересня 1991 року у м. Одеса в авіаційній родині. Дід Сергія багато років працював авіаційним техніком. Батько, Сергій Олександрович (1955-2003 рр.), був пілотом цивільної авіації. У 1970-х роках літав на Ан-2 та Як-40 в Кіровоградському об’єднаному авіаційному загоні. Згодом перевівся до Узбецької РСР, освоїв літак Ту-154. Після повернення до України влаштувався пілотом літака у авіакомпанію «ODESSA AIRLINES».

Мати, Тетяна Дмитрівна (1955р.н.), працювала лікарем-хірургом у дитячій лікарні; у подальшому викладала навчальну дисципліну «Медична підготовка» в Одеському інституті народного господарства (у теперішній час – Одеський національний економічний університет).

У Сергія є брат і сестра.

1998 року Сергій пішов до першого класу та закінчив у 2009 році Одеську спеціалізовану школу №86 І-ІІІ ступенів з поглибленим вивченням англійської мови (Одеський ліцей № 86).

Нагороджувався Похвальними грамотами з фізики, Похвальною грамотою від патріотичної молодіжної організації «Пост № 1» (учасники організації – кращі учні одеських шкіл, серед яких був Сергій Вдовін, щороку несли почесну вахту біля пам'ятника Невідомому матросу. Дітям видавали морську форму).

Зі спогадів класної керівниці Тетяни Володимирівни, яка викладала українську мову та літературу, Сергій мав неабиякі здібності до вивчення не тільки природничих предметів, а й гуманітарних.

Однокласники згадують про свого друга «Сєрєнького» як про світлу, позитивну, життєрадісну людину. Він хотів брати участь у всіх заходах і йому все вдавалося. Любив спорт. Був завжди привітним, мав тонке почуття гумору. Сергія поважали, до його думки прислуховувалися і однокласники, і вчителі.

Сергій був напрочуд щирим, добрим, веселим, врівноваженим, толерантним. Здавалося, що він навіть не міг ображатися, бо сам ніколи нікого не ображав.

З вересня 2007 по серпень 2008 рр. навчався в Комунальному загальноосвітньому закладі «Одеський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою» (у теперішній час – Одеський ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою Одеської міської ради).

У 2009 році вступив до Державної льотної академії України.

Наказом ректора ДЛАУ від 07.08.2009 р. № 754/о «Про зарахування на 1 курс Державної льотної академії України за державним замовленням в 2009 р.» Вдовін Сергій Сергійович був зарахований курсантом першого курсу ДЛАУ факультету льотної експлуатації. Напрям – Аеронавігація; професійні права – пілот літака.

Усі роки навчання Сергій виконував обов’язки старшини курсу.

З наказу начальника Кіровоградської льотної академії Національного авіаційного університету С.М. Неділька від 17 липня 2013 р. № 460/о «Про завершення навчання та отримання освітньо-кваліфікаційного рівня “бакалавр” з Аеронавігації курсантів 19 роти факультету льотної експлуатації»: «Вдовіну Сергію Сергійовичу, курсанту 194 навчальної групи, який закінчив повний курс підготовки, успішно склав комплексний випускний державний іспит з нормативних дисциплін бакалаврату і якому рішенням Державної екзаменаційної комісії (протокол № 1 від 17 липня 2013 року) присвоєна кваліфікація “бакалавр з Аеронавігації”, видати диплом (бакалавра) встановленого зразка».

Сергій в період з 01.09.2011 року по 30.05.2013 рік навчався на кафедрі військової підготовки Відокремленого структурного підрозділу Національного авіаційного університету «Кіровоградська льотна академія Національного авіаційного університету» та пройшов повний курс військової підготовки за програмою офіцерів запасу, склав встановлені іспити на відмінно та був атестований до офіцерського складу за ВОС 061400. Військову присягу на вірність Українському народові склав 24 серпня 2013 року при військовій частині А 2215 (Бориспіль).

Наказом Міністра оборони України від 27 листопада 2013 року № 379 Вдовіну Сергію Сергійовичу було присвоєно первинне військове звання «Молодший лейтенант запасу».

Сергій вступив до магістратури КЛА НАУ та був зарахований з 1 вересня 2013 року курсантом п’ятого курсу денної форми навчання за напрямом «Льотна експлуатація повітряних суден».

З наказу начальника КЛА НАУ від 27 червня 2014 р. №404/о «Про завершення навчання та отримання освітньо-кваліфікаційного рівня: спеціаліст та магістр курсантів 19 роти факультету ЛЕ»: «Курсанту 194 навчальної групи Вдовіну Сергію Сергійовичу, який закінчив повний курс теоретичної, тренажерної та льотної підготовки, успішно склав державні іспити і якому рішенням Державної екзаменаційної комісії (протокол № 1 від 27 липня 2014 року) присвоєна кваліфікація: “Пілот (літака)”, видати диплом встановленого зразка: диплом магістра».

Сергій продовжив практичне навчання у приватній авіаційній школі м. Миколаєва та отримав необхідну кількість годин нальоту для працевлаштування в авіакомпанію.

Упродовж 6 років працював пілотом цивільної авіації в кількох країнах Африки.

У перший день повномасштабного вторгнення росії на територію України Сергій Вдовін добровольцем став до лав Збройних сил України.

На запит Льотної академії НАУ до військової частини А7347 щодо надання інформації про бойовий шлях С.С. Вдовіна, командир в/ч написав: «Вдовін Сергій Сергійович, позивний “Льотчик”, з початком повномасштабного вторгнення був серед перших, хто став на захист України. Його бойовий шлях розпочався 25.02.2022 року на посаді командира взводу стрілецької роти 183-го Окремого батальйону 122-ї Окремої Бригади Сил територіальної оборони “Південь”. Під час служби на посаді командира взводу він продемонстрував вражаючі навички лідерства та тактичної майстерності, що суттєво вплинуло на підвищення ефективності його підрозділу.

01.12.2022 року Вдовін Сергій Сергійович прийняв посаду командира стрілецької роти 183-го Окремого батальйону 122-ї ОБр Сил територіальної оборони “Південь”.

Від 13.05.2023 року Вдовін С.С. став командиром стрілецької роти 181-го ОБ 122-ї ОБр Сил територіальної оборони “Південь”. Він був відомий своїм лідерським духом, прагненням до перемоги і турботою про побратимів.

11 липня 2024 року, під час виконання бойового завдання у складі 183-го ОБ 122 ОБр поблизу населеного пункту Нетайлове Покровського району Донецької області, капітан Вдовін Сергій Сергійович віддав своє життя заради свободи і незалежності України.

Бойовий шлях “Льотчика” був сповнений героїчних вчинків та непохитної відданості. Ми будемо пам’ятати його як Героя, який до останнього подиху боровся за мир і свободу. Вічна пам’ять та слава полеглому захиснику».

За успішне викoнання бoйoвих завдань Сергій Вдовін був відзначений Пoчесним нагрудним знакoм Гoлoвнoкoмандувача Збрoйних Сил України «Срібний Хрест», пам’ятнoю відзнакoю кoмандира 122-ї oкремoї бригади «На захисті та oбoрoні».

Спогади про Сергія Сергійовича Вдовіна його бойових побратимів та товаришів

На офіційній сторінці «181 Об 122 ОБр ТРО» у FB 26 липня 2024 р. було опубліковано некролог: «Капітан Вдовін Сергій Сергійович – мужній воїн, справжній патріот, командир роти, який присвятив своє життя захисту нашої Батьківщини, загинув при виконанні бойового завдання на Донеччині. Його відданість справі, мужність і рішучість завжди були прикладом для всіх, хто його знав. Він був не просто командиром, а лідером, який завжди йшов попереду, надихаючи своїх побратимів на боротьбу і його ім'я завжди буде викарбовано в наших серцях.

Ця втрата є великим болем для всіх нас. Ми завжди будемо пам’ятати його як справжнього Героя, який віддав своє життя за Україну і за кожного з нас. Вічна пам’ять та слава Герою!».

***

Близький товариш Володимир Халаїм (навчався у КЛА НАУ з 2009 по 2014 рр., факультет обслуговування повітряного руху) у соціальних мережах написав про Сергія: «…Ти був людиною слова і тим, на кого завжди можна було покластися. Невимовно тяжко приймати той факт, що тебе більш з нами немає. Честь і слава герою!».

Військовий церемоніал поховання захисника України Вдовіна Сергія Сергійовича

26 липня 2024 року громада міста Кропивницького попрощалась із загиблим у російсько-українській війні земляком-Героєм. Чин поховання відбувся на Алеї Слави Далекосхідного кладовища м. Кропивницького. Гідно вшанувати загиблого захисника, віддати йому належні військові почесті прийшли рідні, близькі, побратими, друзі, колеги.

Низько схиляємо голови у глибокій скорботі за Сергієм Вдовіним і висловлюємо найщиріші співчуття його родині: матері, сестрі, братові, дружині та синові Сергію (2019 р.н.).

У пам’яті усіх, хто знав Сергія, він назавжди залишиться людиною честі, гідності, великої сили духу.

Життєпис

Дитинство та юність

В АВТОБІОГРАФІЇ командир авіаційної ескадрильї військової частини А4465 підполковник О. О. Жибров 1 жовтня 2021 р. написав: «Я, Жибров Олександр Олександрович, народився 9 липня 1979 року в м. Балхаш, Джезказганської області, Казахстан в сім'ї військовослужбовця. З 1981 по 1986 рік проживав в Угорщині, в зв'язку з переводом батька до нового місця служби. В 1986 році вступив до першого класу середньої школи с. Бобровичи, Гомельської області, Білорусь. Середню освіту здобув в СШ № 8 м. Кіровоград у 1996 році. В цьому ж році вступив до Харківського інституту ВПС, який закінчив у 2000 році за спеціальністю "Льотна експлуатація та бойове застосування літаків". В 2003-2008 роках навчався в Київському національному університеті внутрішніх справ за спеціальністю "Правознавство".
Проходження служби:
26.07.96 – 11.11.00 – Курсант Харківського інституту ВПС. м. Харків;
11.11.00 – 10.08.03 – Старший льотчик авіаційної ланки авіаційної ескадрильї в/ч А4562 м. Кіровоград;
10.08.03 – 28.07.04 – Льотчик авіаційної ланки авіаційної ескадрильї в/ч А4465 смт. Новофедорівка;
28.07.04 – 02.08.07 – Старший льотчик-інструктор авіаційної ланки в/ч А0699 м. Миколаїв;
02.08.07 – 27.04.11 – Старший льотчик авіаційної ланки авіаційної ескадрильї в/ч А4465 м. Миколаїв;
27.04.11 – 04.12.13 – Заступник командира авіаційної ескадрильї з виховної роботи в/ч А4465 м. Миколаїв;
04.12.13 – 28.04.17 – Заступник командира авіаційної ескадрильї по роботі з особовим складом в/ч пп В2137 м. Миколаїв;
28.04.17 – 18.10.19 – Заступник командира авіаційної ескадрильї в/ч А4465 м. Миколаїв;
18.10.19 – по т.ч. – Командир авіаційної ескадрильї в/ч А4465 м. Миколаїв».

Родина Жибрових безпосередньо пов’язана з військовою авіацією.

Батько Олександра – Жибров Олександр Володимирович – військовий льотчик, полковник у відставці. Закінчив Барнаульське вище військове авіаційне училище льотчиків. З 1977 року, після закінчення училища, проходив військову службу в Казахстані, Угорщині та Білорусії. Має класну кваліфікацію «Льотчик 1-го класу», освоїв типи літаків Л-29, Iл-28, Як-28, Су-24 и Су-24М. Загальний наліт на всіх типах літаків – 2000 годин (на Су-24М – 1200 годин). За період служби пройшов усі посади від старшого льотчика до командира авіаційного полку.

Брав участь у бойових діях в Афганістані в 1980 році у складі 39-го Окремого розвідувального авіаційного полку на літаку Як-28Р. З 1990 року проходив службу у 44-му бомбардувальному авіаційному полку у м. Кіровоград на аеродромі Канатово. З 2001 до 2005 рр. – командир 44-го бомбардувального авіаційного полку. Після масштабного скорочення частин Військово-Повітряних Сил України (2002-2004 рр.) та розформування 44 БАП з серпня 2005 року по теперішній час працює в Льотній академії НАУ на кафедрі Льотної експлуатації та безпеки польотів на посаді старшого викладача.

Двоє дідів Олександра Олександровича (по лінії батька та матері), а також його дядько (рідний брат батька) теж віддали авіації багато десятків років.

Любов до неба, бажання літати і бути військовим льотчиком передалися Олександру у спадок. Хлопець зростав у військових гарнізонах, засинав і прокидався під шум реактивних двигунів, часто від будинку до злітної смуги було не більше кілометра.

Закінчивши дев’ятий клас, Олександр пройшов медичну комісію й записався в ДТСААФ – хотів літати. На літніх канікулах почав освоювати спортивний літак Як-52, сам відчув, що це таке – небо, складний пілотаж, навантаження, стрибки з парашутом. Йому все це подобалося, очі горіли, і розмовам про польоти не було кінця.

Навчався Олександр відмінно, був цілеспрямованим. Йому вдавалося все, за щоб не брався. До батьків зрідка звертався за допомогою. Яку б справу не розпочинав – завжди її завершував. Мав гарну пам’ять, багато читав і був чудовим оповідачем. Закінчив середню школу із золотою медаллю.

У 1996 році Олександр вступив до Харківського інституту Військово-Повітряних Сил (у теперішній час – Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба).

Почалося курсантське життя. Ніколи не скаржився на «суворі будні», на труднощі у навчанні. Усі проблеми вирішував сам. Вчитися подобалося, бо займався улюбленою справою. Складав плани на майбутнє. Горів одним бажанням – якомога більше літати.

Закінчивши 2000 року інститут, був розподілений у в/ч А4562 (аеродром Канатове), де служив заступником командира, а потім командиром полку його батько – О.В. Жибров. Початок 2000-х – це були важкі часи для військової авіації. Погане фінансування, відсутність житла, постійні затримки зарплати, а найгірше – відсутність гасу і неможливість літати.

Багато льотчиків звільнялося через відсутність перспектив, службового зростання, а головне – через неможливість літати. Олександр вступив на заочне відділення Київського національного університету внутрішніх справ, спеціальність «Правознавство». Успішно його закінчив.

2002 року 727-й бомбардувальний авіаційний полк, який дислокувався у Канатовому, розформували, як і десятки інших частин. Багато молодих льотчиків, які хотіли продовжувати службу у ЗСУ, були відряджені до інших частин. О.О. Жибров отримав призначення у гарнізон міста Саки (АР Крим). Польоти стали регулярними, однак на літаках Л-39 (навчально-тренувальний і навчально-бойовий літак), а не на Су-25, про який мріяв Олександр. Через два роки – знову реорганізація та нове місце служби – Миколаїв. А ще через рік – нова реорганізація, яка наблизила до улюбленого літака – Су-25 став основною бойовою машиною полку.

Участь у російсько-українській війні

Олександр Жибров набував професіоналізму у тяжкий для країни час.

З 2016 року виконував бойові завдання в зоні проведення Антитерористичної операції. Постійні ротації: місяць – на лінії зіткнення, місяць – вдома. Отримав статус «Учасник Бойових Дій». Проявляв героїчну відданість військовій справі, здійснив значний внесок у збереження територіальної цілісності України.

До бойових чергувань ставився надзвичайно відповідально, майстерно володів літаком у повітрі. Якісно навчав молодих льотчиків. Завжди приділяв увагу деталям під час відпрацювання імітації бойових вильотів з молодим льотним складом. Був уважним і прислуховувався до них, враховував індивідуальні особливості кожного підлеглого і завжди допомагав розвивати свою майстерність. Був яскравим прикладом для військовослужбовців підрозділу та частини щодо виконання службових обов'язків, проявів мужності та патріотизму.

Професійно виріс як льотчик і як офіцер. Здобув класну кваліфікацію «Військовий льотчик 1-го класу», пройшов усі посади від старшого льотчика до командира авіаційної ескадрильї на літаку Су-25. Командувати ескадрильєю – це велика відповідальність, значний обсяг роботи, а головне – підготовка льотчиків до бойових дій.

Ні родина, ні друзі жодного разу не чули від Олександра ніяких скарг на завантаженість, брак вільного часу, напружений графік польотів вдень та вночі. Йому подобалося літати на Су-25 на бойове застосування, освоювати нові види бомбометання, пуски ракет і особливо польоти на гранично малих висотах.

Коли зрідка приїздив до батьків, то з Олександром Володимировичем обговорювали, а часто і гаряче дискутували на авіаційну тематику. Син, усміхаючись, казав: «Тату, ви – бомбери, а ми – штурмовики! Нам інакше не можна!».

«Сан Санич», як його часто називали в бригаді, багато уваги приділяв підготовці молодих льотчиків. В Інтернеті можна побачити відео, як «працюють» Су-25 («грачі») по цілях на лінії фронту. Кров холоне в жилах від таких кадрів, і розумієш: життя пілота – безцінне, а кожен виліт – подвиг! Тільки не кожен знає, що опущений світлофільтр захисного шолома приховує обличчя льотчика, якому від 25 до 28 років. Зовсім молоді чоловіки стали справжніми бойовими льотчиками.

2021 року Олександр міг вийти на пенсію, але хотів літати, тому й продовжив контракт. Розмова на цю тему з батьком була короткою: «Продовжую служити», – сказав син.

З ЛЬОТНОЇ ХАРАКТЕРИСТИКИ на командира авіаційної ескадрильї військової частини А4465 підполковника Жиброва О.О.: «Підполковник Жибров Олександр Олександрович – льотчик 1-го класу. Підготовлений до бойових дій вдень та вночі у складі пари, ланки в складних метеоумовах. Знаходиться на льотній роботі у військовій частині А4465 з 2007 року по теперішній час. За час проходження служби зарекомендував себе з позитивного боку, до льотної роботи відноситься сумлінно та старанно, проявляє ініціативу.
Виконує польоти на літаках Л-39 та Су-25. Загальний наліт – 536 годин. Наліт у 2020 році – 48 годин, у 2021 році – 27 годин. Інцидентів до авіаційних подій з особистої вини не має. Всі види польотів і пілотажних перевантажень переносить добре. Льотна діяльність негативно на стан здоров’я не впливає.
Вольові якості розвинені добре. Рішучий і цілеспрямований. Вміє спокійно, зосереджено і відповідально тримати себе в складній ситуації. Складних обставин не боїться, не зупиняється перед труднощами. Постійно працює над підвищенням своїх військових та професіональних знань. В роботі організований, вміє вибрати головний напрямок. Наполегливий при виконанні поставлених завдань. Серед особового складу користується повагою та діловим авторитетом.
За характером спокійний, врівноважений. Фізично розвинений добре.
ВИСНОВОК: доцільно використовувати на льотній роботі.
ТВО командира військової частини А4465 полковник __________. 2021р.»

У СЛУЖБОВІЙ ХАРАКТЕРИСТИЦІ на підполковника Жиброва О.О. командир військової частини А4465 полковник _________ того ж, 2021 року, зазначив: «За час проходження служби зарекомендував себе як дисциплінований, працездатний, грамотний, вимогливий офіцер. Цілеспрямовано працює над забезпеченням високої бойової готовності, здійснює дієвий контроль за виконанням наказів та розпоряджень, постійно працює над підвищенням професійної майстерності та особистих якостей.
Під час виконання посадових обов’язків проявляє активність і наполегливість, діє активно, впевнено, рішуче. Має класну кваліфікацію “Льотчик 1 класу”.
Військовослужбовець в короткий термін приймає вірні рішення, здатен виконати бойове завдання. Постійно підвищує особисті професійні знання. Виявляє спроможність до самостійних дій з достатньою надійністю. Військовослужбовець національно свідомий, ідейно та морально свідомий. Вміє спокійно, зосереджено та відповідально тримати себе у складних обставинах. Труднощі переносить стійко. Всі польотні завдання виконує з високою якістю. При виконанні поставлених завдань завжди вірно визначає головні аспекти, проявляє при цьому наполегливість та розумну ініціативу. Користується повагою у колективі.
Державну таємницю зберігати вміє. Вимоги наказів по режиму таємності знає і виконує. До відповідальності за корупційні правопорушення не притягувався.
Висновок: Займаній посаді відповідає».

Останній політ

Увечері 23 лютого 2022 року, вже перебуваючи на бойовому чергуванні, Олександр, як завжди, зателефонував батькові. Говорили про плани на весну. Син – про дачу, про те, що не встиг там зробити до зими, про ремонт квартири, про близьку відпустку.

Обставини останнього вильоту О.О. Жиброва описані в Електронній Петиції до Президента України щодо присвоєння звання Героя України (посмертно) військовому льотчику-штурмовику, командиру авіаційної ескадрильї 299-ої бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова підполковнику Жиброву Олександру Олександровичу:

24 лютого, з перших хвилин повномасштабного вторгнення росії на територію України, Олександр займався організацією виводу техніки з під удару на визначені оперативні аеродроми. Завдяки підготовці і здобутим навичкам це вдалося зробити швидко та без втрат. Його підлеглий особовий склад, швидко перемістившись на оперативний аеродром у Канатове, одразу приступив до виконання поставлених бойових задач, аби своєчасно завдати удар по силам противника, які почали прориватися в глиб країни.

Отримавши бойове завдання по нанесенню удару по наступаючим з Криму колонам ворога, не вагаючись вирішив йти першим, оскільки на відміну від інших мав вагомий досвід і необхідні навички. Та більш того, аби вберегти життя менш досвідченим молодим пілотам і власним прикладом показати готовність йти в бій. Олександр Олександрович злетів о 12.10 з аеродрому Канатове, пішов ведучим у складі першої пари.

Виявивши колону противника на дозаправці, прийняв рішення на атаку з першого заходу, що дало змогу знищити значну частину техніки противника. На виході з атаки помітив велику кількість інженерної техніки для створення переправ та миттєво прийняв рішення на виконання другої атаки, оскільки розумів, що переправа забезпечить форсування противником Дніпра. Під час виконання другої атаки літак ведучого пари був підбитий ворожим ППО, але підполковник Олександр Жибров все ж виконав атаку і, зрозумівши, що літак практично некерований, направив його на залишок колони, після чого спробував катапультуватися. Але висоти було недостатньо для безпечного катапультування – підполковник Жибров Олександр Олександрович загинув смертю Героя.

В результаті умілих дій українського аса одну з механізованих колон окупантів було повністю знищено.

Родина

Склад сім'ї: дружина – Жиброва Оксана Павлівна, народилася в м. Нова Одеса, Миколаївської області, освіта – вища.; донька – Жиброва Марія-Вікторія Олександрівна, народилася в м. Миколаїв.

Близькі родичи: батько – Жибров Олександр Володимирович, народився в м. Мари, Туркменія; мати – Жиброва Тетяна Олександрівна, народилася в м. Чернівці.

Олександру подобалося приїжджати до батьків під час відпусток, там завжди чекали на свого єдиного найкращого у світі сина… Мама готувала його улюблені страви. У них була єдність душ, розуміли одне одного без слів. Ні дня без дзвінка матері. Її світлину зберігав у портмоне, завжди поруч…

Тато і син розмовляли допізна і не могли наговоритися, тема часто була одна – польоти. Це щастя, коли син – однодумець, продовжує справу, якій батько віддав 33 роки життя. «Я ділився своїм досвідом, іноді намагався застерегти від того, на чому сам часом “обпалювався”, і мимоволі пишався, що за ці роки він став грамотним командиром і справжнім військовим льотчиком», – пригадує Олександр Володимирович.

Олександр Олександрович Жибров власну сім’ю створив у 2008 році. У подружжя через рік народилася донька, Марія-Вікторія.

Для дружини Оксани Олександр був її надійним плечем, опорою, кам’яною стіною. Поряд з ним вони з донькою почували себе коханими, захищеними й упевненими. «Для мене мій Сашко був моїм особистим чарівником. На перший погляд, дуже серйозний та закритий, а насправді – теплий, ніжний, дуже чуттєвий. І чутливий. Це була людина, яка не просто слухала тебе, а чула. У Саші було неймовірне почуття гумору. Йому було все цікаво. Кожну вільну хвилину ми намагались провести разом. Найголовнішим для нього була сім'я: ми з донечкою і батьки. Не було жодного дня, щоб він не телефонував своїм батькам. Ми берегли своє маленьке щастя. Насолоджувалися тим, що мали: теплом і затишком вдома, вечірніми прогулянками. Прекрасним було після важкого робочого тижня виїхати за місто на дачу, побути разом, насолодитись тишею, пити каву під сюрчання цвіркунів. Особливою радістю були спільні відпустки. Після багатьох розлук – провести час утрьох, побувати в нових місцях, отримати нові враження, створити спільні спогади. У нас було “МИ” і це дорогого вартує. Мій чоловік завжди – мій герой, мій ангел-охоронець, він завжди охороняв мене по життю як від небезпек, так і від звичайних сімейних проблем. Будучи заміжня за ним, я почувалася такою дівчинкою-дівчинкою, коханою, яку берегли, пестили, плекали... У нас завжди був тандем, і ми розуміли один одного з напівпогляду, півслова. Це було як єднання душ», – згадує Оксана довоєнне життя з Олександром.

Вони будували плани на майбутнє. Мріяли про те, як повезуть доньку до Парижа, як через кілька років видадуть її заміж, як разом постаріють...

Часто подорожі Олександр влаштовував сюрпризом: «У мене в грудні був день народження, і я хотіла замість подарунку поїхати з сім'єю кудись. І ми поїхали до Києва – якраз перед Новим роком. Ще мріяла поїхати до Умані у Софіївський парк, але все ніяк не складалося. Сашко якось почув це, наступними вихідними дзвонить: “Ти нічого не плануй, ми з тобою їдемо в маленьку подорож”. І він мені дарує поїздку до Умані. Це була казкова подорож, і погода така гарна стояла».

Олександр присвячував дружині свої вірші. І по сьогодні мегабайти його романтичних рим зберігаються на домашньому комп'ютері. Іноді потай від доньки його дружина Оксана перечитує ніжні рядки, присвячені лише їй. І притискає до грудей м'яку іграшку – кошеня, яке Олександр колись подарував на їхню першу спільну дату – місяць стосунків.

Олександр Жибров любив життя, своє небо, щодня відкривати для себе нові обрії. Кращим відпочинком був туризм, особливо походи з наметом. Море, гори. Пішки, пішки, пішки...

Навіть службові тренування намагався поєднувати з активним відпочинком. До прикладу, у 2002-2003 роках проходив навчання в Центрі з підготовки льотного складу («центр виживання», м. Судак). Відпрацьовували ситуації на той випадок, якщо льотчик катапультувався в малонаселеній місцевості і треба просто вижити, поки не знайдуть. А у вільні від занять години він обійшов навкруги усю місцевість. Ось і «туризм».

Серед різних видів спорту перевагу надавав велосипедному. Був шанувальником риболовлі.

З дитинства навчився відповідально ставитись до домашніх тварин: з п’яти років у Олександра був собака (пудель малий), він прожив майже 19 років, «дочекався» випуску з Харківського УПС свого господаря.

Хоча домашніх тварин у родині в Миколаєві не було, та коли Олександр гостював у батьків, завжди гуляв із їхнім улюбленцем на прізвисько Микита, постійно балував. Довірливі відносини склалися відразу.

Олександр вдома не міг сидіти без діла, завжди був чимось зайнятий. Йому подобалось готувати різноманітні страви, майструвати, будувати, ремонтувати. На дачі він все робив своїми руками: саджав рослини, обрізав виноград. Це стало улюбленим заняттям у ті нечасті вихідні, які мають військові льотчики. Та й останні 8 років він удома був дуже мало. Постійна ротація на Сході України, зазвичай 1 місяць вдома / 1 місяць в АТО.

А ще Олександр багато читав, захоплення літературою проніс через усе життя, був майстерним оповідачем, мріяв написати книжку.

Та справжньою пристрастю були польоти. Крім Су-25 пробував літати на всьому, що літало (спортивні літаки, гелікоптери, планери). Сідав у кабіну за першої нагоди.

У м. Дніпро Олександр часто був на ротації, військовий аеродром та аеродром аероклубу були поруч, от і познайомився з пілотами аероклубу та освоїв їхню льотну техніку.

Навіть «умовляння» батька не допомагали. Літав...

Незважаючи на небезпечну професію, тим більше під час війни, Олександр ніколи не обговорював із дружиною «а що коли»? Ніколи не готував її до такої ситуації.

«Пов'язуючи своє життя з військовим, я розуміла, що все може бути, особливо після 2014 року, – зазначає Оксана. – Літаки падають навіть за звичайних польотів, під час зльотів, не кажучи про війну. Це буває, з цим нічого не вдієш. Але все одно ти завжди плекаєш надію, що це буде не з тобою. Сказати, що я була готова прийняти це... Ні, як кожна людина, як кожна жінка, я сподівалася, що зі мною цього не станеться».

Оксана Жіброва востаннє бачила свого коханого 23 лютого: «Ми з ним попрощалися, як завжди. У них були нічні польоти й він залишався на чергування. Ми поспілкувалися ввечері телефоном, звичайні такі домашні розмови, родинні. Попрощалися – “на добраніч, люблю”. А потім 24-го вранці прокинулася від вибухів: обстріляли наш, Кульбаковський, аеродром. Я телефонувала чоловіку, але він не брав слухавку. Через деякий час перетелефонував сам, сказав, щоб нічого не боялася, що все буде добре. Ще один дзвінок був у обід. Олександр поцікавився, як справи у нас з дочкою, сказав, що передзвонить ще пізніше. Але його телефон більше не відповідав».

Ні ввечері, ні наступного дня зв'язок із чоловіком так і не з'явився. Оксана почала обережно питати у спільних знайомих. Усі відмовчувалися, відводячи очі… Або не знали, або – не могли взяти на себе сміливість повідомити трагічну звістку.

Того ранку Олександр зателефонував батькам і сказав: «У мене все нормально, але мені дзвонити не треба, сам подзвоню». Тому, коли 25 лютого над будинком батьків дуже низько (прямо перед балконом) пролетів Су-25 – у них не було сумнівів, що це син дає знати: він поряд. Однак тривога не відпускала ні на мить і батько поїхав на місце колишньої своєї служби – на аеродром Канатове.

Олександр Володимирович Жибров згадує, як отримав трагічну звістку про сина: «Приїхав на аеродром, там повна темрява, оголошено повітряну тривогу через можливий ракетний обстріл. Льотчики – у бомбосховищі, у світлі ліхтариків готувалися до вильоту, уточнювали завдання на завтрашній день. Облич не розрізнити. Запитую де Жибров? Де його знайти? Обернувся молодий льотчик і, ніби здивувавшись, каже: “Так його вчора збили”. Почувши це, я відчув, що земля пливе з-під ніг. Розумів, що може бути все, але перша думка: що сказати дружині? Добу зміг витримати, потім довелося сказати. В один момент життя зруйнувалося. Син для дружини був цілим світом, її гордістю, її надією, її любов’ю, він платив їй тим самим, був дуже уважним, дбайливим, люблячим сином.

26 лютого нарешті наважився сказати про це невістці.

Почалися дні очікування, невідомості, сповненої відчаю від власного безсилля. Територію, де збито літак, окуповано. Інформації ніякої. Живий чи ні? Можливо, у полоні?

У перші дні було відомо лише одне: підполковник Жибров на своєму штурмовику з бортовим номером 19 був провідним у парі двох Су-25. Олександр Жибров не повернувся на аеродром. Пілот веденого літака розповів, що вже над ціллю побачив спалах праворуч, і миттю штурмовик підполковника перетворився на клубок полум'я: “Я ледве встиг ухилитися. Ми скинули бомби, почалися пуски ракет, в цей момент спалах – і літака вже не видно, практично одне полум'я. Далі нічого не бачив”.

Пізніше знайшлися свідки, з'явилися фотографії в інтернеті, потім – відео на російських ресурсах про знищення українського штурмовика, який розбомбив їхню колону, що йшла з Криму. Спалену колону російської техніки на дорозі у районі Чаплінки сфотографували співробітники Червоного Хреста. Борт вразили якраз над його ціллю – літак упав прямо на колону.

Про те, що сталося того дня, ми більш-менш детально дізналися не відразу. Виявляється, бойове завдання нашим льотчикам поставили таке: ворог, щоб взяти Херсон, намагався навести переправи на південь від Антонівського мосту на Дніпрі. Нашим треба було знищити колони з понтонно-мостовими машинами.

Пара, в якій Олександр був ведучим, злетіла першою. На південь від Нової Каховки відразу вийшли на велику колону й почали атаку. Після скидання півтонних бомб запустили ракети-снаряди. І в цей момент льотчик, який був веденим у парі з Олександром, побачив сильний спалах на його літаку, виконав маневр безпеки, а охоплений полум’ям штурмовик звалився на ворожу колону. Це сталося о 12:56. Шансів вижити у нашого сина, мабуть, не було.

На тому літаку крісло дозволяє катапультуватися, але за тих умов... У них висота була 15-20 м – це дуже низько, і якщо потрапив снаряд, він міг і не встигнути. Міг і одразу загинути, незважаючи на броньовану кабіну. Невідомо, який вогневий удар був… За описом, спалах – і одразу клубок полум'я.

Так героїчно обірвалося життя Олександра. Колону знищено. Він зробив усе від нього залежне, виконав свій військовий обов’язок сповна.

Аж через два тижні ми отримали підтвердження, що син загинув. Територія місця падіння літака окупована, там – активні бойові дії. Тіло сина 13 березня забрали представники Червоного Хреста і з мешканцями Чаплинки доставили в тамтешній морг. Люди дуже ризикували. Було небезпечно: окупанти у перший день війни розстріляли на дорозі з танка чоловіка однієї із співробітниць Червоного Хреста, Наталії. 15 березня 2022 р. відбулося поховання, уся громада Чаплинки прийшла попрощатися. Уклін їм усім до землі. Особлива подяка – Чаплинській народній дружині, чоловікові, який допоміг транспортом, священникові Миколаю за участь у пошуку тіла нашого сина, евакуацію та організацію похорону.

Для нас життя втратило сенс зі звісткою про загибель сина, тримало лише одне – повернути тіло. Не передати, з якою бюрократією, з якими перешкодами зіткнулися. Актом розпачу було звернення до Президента України і Міністра оборони. І крига скресла! 27 грудня 2022 р. нам повідомили, що відбувся обмін і тіло сина доставлено до Києва. І знову – тяганина, уже з криміналістичними експертизами. Ми чекали два з половиною місяці.

9 березня 2023 р. Оксана вирушила до Києва – забрати свого чоловіка, нашого сина».

Вшанування пам’яті

10 березня 2023 р. тіло підполковника Олександра Олександровича Жиброва перевезли на оперативний аеродром. Там бригада попрощалася зі своїм побратимом. Як і належить, з військовими почестями. Одночасно прощалися і з капітаном Олександром Щербаковим. Обидва льотчики загинули з різницею у дві години поблизу смт Чаплинка. Місцеві мешканці знайшли їх тіла та змогли поховати: Щербакова – 13 березня, Жиброва – 15 березня 2022 р. Разом їх було ексгумовано окупаційними військовими та у грудні 2022 р. передано під час обміну для перепоховання на Батьківщині.

11 березня 2023 р. відбувся чин похорону Олександра Жиброва на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища у Кропивницькому. Багато людей, багато квітів, а небо плакало. У момент прощання над містом мали пролетіти дві пари бойових літаків – на честь загиблого пілота-штурмовика. Однак, завадили дощ і хмари.

Захопившись небом у юності, Олександр залишився вірним йому до кінця. Кажуть, що льотчики, які загинули у небі, стають небом. Рідні О.О. Жиброва дивляться в небо й бачать синові бездонні очі. Він завжди з ними, кожної хвилини, кожної секунди.

Батько Олександра постійно стежить за бойовою роботою льотчиків авіаційної бригади, де служив син. Особливо за ескадрильєю, якою він командував. Знає про подвиги цих пілотів, зовсім молодих чоловіків. Впевнений, у їхніх успіхах на фронті є й частка праці підполковника Олександра Жиброва.

Спогади побратимів

Про Олександра дуже добре відгукуються товариші по службі – і ті, з ким він разом літав, і ті, хто служить в інших підрозділах.

Вадим Благовісний, підполковник, його побратим, який здійснив 95 бойових вильотів, згадував: «Олександр Олександрович був нам як рідний батько, міг вирішити будь-яке питання. Він був справжнім офіцером, таких вже не роблять». Вадим Благовісний загинув 7.09.2022 р., виконуючи бойове завдання. Йому було 26 років.

У березні 2024 року особовий склад 299-ї бригади тактичної авіації ім. генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова звернувся до співгромадян підтримати петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) їхньому бойовому побратиму Жиброву Олександру Олександровичу: «Отримавши бойове завдання по нанесенню удару по наступаючим з Криму колонам ворога, не вагаючись жодної секунди, він рішуче сів за штурвал та пішов ведучим у складі першої пари. Вивівши пару на виконання бойового завдання та ефективно відпрацювавши по колонам інженерної техніки, пішов на вкрай небезпечний повторний захід. Однак, його літак був уражений ворожими засобами ППО. Ведений побачив спалах та охоплений полум'ям підбитий літак, який Олександр направив прямо в ту ж колону. Розуміючи, що йде на вірну загибель, він все ж таки вирішив до останнього знищити якомога більше ворога. В результаті, одну з механізованих колон окупантів було повністю знищено.

Мужньо виконавши поставлене завдання та поклавши своє життя за те, щоб у Збройних Сил України були такі цінні та потрібні години аби перегрупуватися і надати ворогу удар у відповідь, Олександр Олександрович своєю відданістю та жертовністю показав, що для Українського народу немає нічого більш важливого ніж Воля.

Прийнявши перший удар на себе, він власним прикладом показав що ворога слід нищити до останнього, і ні хвилини не вагався зробити це ціною власного життя аби захистити молоде поповнення, беручи перший удар на себе. Як справжній і гідний син свого народу він виконав свою Присягу “Завжди бути вірним і відданим українському народові”. Підполковник Олександр Жибров був, є та буде прикладом справжнього командира, відважного воїна та незламного патріота нашої Батьківщини».

Нагороди

Жибров Олександр Олександрович був нагороджений заохочувальними відзнаками Міністерства оборони України:

• ● Медаллю «15 років Збройним Силам України» (2006 р.);
• ● Медаллю «За сумлінну службу» III ступеня (2006 р.);
• ● Медаллю «За сумлінну службу» ІІ ступеня (2011 р.);
• ● Медаллю «20 років сумлінної служби» (2016 р.);
• ● Пам’ятним нагрудним знаком командувача ПС ЗСУ «За доблесну службу» (2018 р.);
• ● Медаллю «Ветеран служби» (2021 р.);
• ● Почесним нагрудним знаком Начальника Генерального штабу «За досягнення у військовій службі» ІІ ступеня (2021 р.).

Посмертно нагороджений:

• ● Орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня за особисту мужність і самовіддані дії, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі (Указ Президента України №175/2022 від 26.03.2022 року);
• ● Відзнакою Президента України «За оборону України» (Указ Президента України від № 559/2022 від 05.08.2022 р.);
• ● Нагрудним знаком «Комбатантський Хрест» (Наказ Головнокомандувача Збройних Сил України № 923 від 18.06.24);
• ● «Грамотою пошани та скорботи» на знак глибокої вдячності за жертовне служіння у лавах Збройних Сил України від Головнокомандувача ЗСУ генерала В. Залужного. 11.03.2023 р.;
• ● Почесною відзнакою «За оборону Миколаєва» (Розпорядження Миколаївського міського голови № 217 від 30.07.2024 р.).

Рідні Олександра не просять для нього гучних звань, кажуть: «Що Батьківщина дала – те дала». Та й Олександр би собі нагород не вибивав.

«Щодо геройства сина – про це не пишіть, – наполягав Олександр Володимирович під час інтерв’ю з журналістами. – Це не героїчний вчинок, а робота військового льотчика. Ніхто з льотчиків не думає про героїзм, ми – не про це. Є така стара приказка: якщо льотчик думає, що робить героїчний вчинок, йому не треба літати. І ми це геройством не вважали – я літав в Афганістані. Льотчики роблять свою справу, те, на що вони вчилися і на що покликані. Усвідомлюють ризик, оскільки штурмова авіація та гвинтокрили – найнебезпечніші, бо малі висоти, все стріляє по них. Це війна, виклик... Це боляче дуже, але у кожного льотчика своя доля. Комусь один виліт, комусь – десять. А хтось і в останній день війни загине...».

«Вони всі герої, хто воює зараз, – вважає дружина Оксана. –Мій чоловік віддав своє життя за нас. І мені дуже хочеться, щоб про нього пам'ятали, адже поки жива пам'ять про людину – жива і людина. Вони роблять набагато більше, ніж будь-хто інший – вони жертвують собою заради того, щоб ми мали роки мирного життя. Вони борються за це і віддають своє життя, захищаючи нас та захищаючи свою країну».

Такі, як Олександр Олександрович Жибров, народжуються раз на століття. Безстрашний лицар честі й духу, професіонал найвищого ґатунку.

Електронна петиція №22/220490-еп

Суть звернення:

Присвоєння звання Героя України (посмертно) військовому льотчику-штурмовику, командиру авіаційної ескадрильї 299-ої бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова підполковнику Жиброву Олександру Олександровичу!
Автор (ініціатор): Овсієнко Євгеній Русланович
Дата оприлюднення: 11 березня 2024 р.
25425 голосів з 25000 необхідних
Статус: На розгляді

«Шановний пане Президенте!
Прошу Вас розглянути петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) нашому бойовому побратиму – військовому льотчику-штурмовику, командиру авіаційної ескадрильї 299-ої бригади тактичної авіації імені генерал-лейтенанта Василя Нікіфорова підполковнику Жиброву Олександру Олександровичу, який до останнього подиху був вірним Військовій присязі та боронив нашу країну від російських окупантів.
У ніч з 23 на 24 лютого 2022 року Олександр перебував на бойовому чергуванні та одним з перших став на захист України. З перших хвилин повномасштабного вторгнення російських окупантів він вивів ескадрилью з-під удару на визначений оперативний аеродром. Після того, як вся техніка була перебазована, організував підготовку до ведення бойових дій та прийняв рішення на виконання бойових вильотів з метою знищення ворожих колон, які рухалися зі сторони Криму.
Пара літаків підполковника Жиброва Олександра була однією з перших в Україні, яка полетіла на пошук та знищення колон противника в якості ведучого групи.
Виявивши колону противника на дозаправці, прийняв рішення на атаку з першого заходу, що дало змогу знищити значну частину техніки противника. На виході з атаки помітив велику кількість інженерної техніки для створення переправ та миттєво прийняв рішення на виконання другої атаки, так як розумів, що переправи забезпечать форсування противником Дніпра. Під час виконання другої атаки літак ведучого пари був підбитий ворожим ППО, але Олександр Жибров все ж виконав атаку і, зрозумівши, що літак практично некерований, направив його на залишок колони, після чого спробував катапультуватися. На превеликий жаль, висоти було недостатньо для безпечного катапультування і наш командир, підполковник Жибров Олександр Олександрович загинув смертю Героя.
Олександр був тимчасово похований у м. Чаплинка Херсонської області. Повернути тіло командира вдалося лише в кінці грудня 2022 року.
Прийнявши перший удар на себе, він власним прикладом показав, що ворога слід нищити до останнього, робити це не вагаючись, навіть ціною власного життя. Як справжній і гідний син свого народу, він виконав свою Присягу «Завжди бути вірним і відданим Українському народові», сумлінно та мужньо виконавши поставлене бойове завдання, проявивши при цьому героїчну відданість військовій справі, патріотизм та бездоганне служіння Українському народу.
Наш командир із честю та гідністю виконав свій обов'язок громадянина України, патріота, щодо захисту своєї Держави. Він віддав своє життя в боротьбі за наші життя, нашу свободу, нашу рідну Україну. Серед його підлеглих є Герої України та лицарі ордену Богдана Хмельницького – основна частина з них мужньо продовжують боротьбу, а інша частина, на превеликий жаль, загинула. Підполковник Жибров Олександр був, є та буде для нас прикладом справжнього командира, відважного воїна та незламного патріота нашої Батьківщини.
На підставі вищевикладеного, прошу присвоїти звання Герой України (посмертно) підполковнику Жиброву Олександру Олександровичу, за бездоганне виконання військового та службового обов'язку, виявлену при цьому доблесть і честь. Просимо всією бойовою родиною підтримати петицію! Слава всім, хто боронить та захищає Україну! Слава Україні! Низький уклін всім загиблим!»

Джерела інформації

Олександр Ткаченко народився 7 червня 1969 року у м. Кіровоград (у теперішній час – м. Кропивницький).

Батько та матір Олександра багато років сумлінно працювали в Державній льотній академії: Василь Васильович – водієм патрульної машини, а Любов Василівна – в аеродромній службі.

Олександр навчався у Кіровоградській загальноосвітній школі № 25 (у теперішній час – Ліцей «Європейська освіта» КЗ Навчально-виховне об’єднання № 25), після 8-го класу вступив до Кіровоградського середнього професійно-технічного училища № 2 (у теперішній час – Регіональний центр професійної освіти ім. О.С. Єгорова), яке у 1987 році закінчив за спеціальністю «електрослюсар».

Зі слів мами Любові Василівни, син захоплювався риболовлею ще з дитинства. Батько – завзятий рибалка – часто брав із собою на річку та навчав премудростям цього ремесла.

У 1987-1989 рр. Олександр проходив військову строкову службу у званні сержанта в прикордонних військах на території Азербайджанської РСР в м. Нахічевань. Приймав участь у ліквідації наслідків землетрусу у Вірменії 1988 року.

Валентина – наречена Олександра – чекала на повернення свого коханого, оселившись в родині його батьків. У лютому 1988 року одружились, а у листопаді 1989 року у молодого подружжя народилася донька Наталія.

Після демобілізації Олександр кілька років працював в Кіровоградському вищому льотному училищі цивільної авіації (у теперішній час – ЛА НАУ) в сторожовій охороні. Згодом перейшов до Авіаційно-ремонтного заводу. Працював на посаді штукатура-маляра в ТОВ «Будівельно-Монтажне Управління». Довелось попрацювати будівельником і за кордоном – у Чехії та Польщі.

Повернувся до України та продовжив трудовий шлях в Льотній академії Національного авіаційного університету. З «Особової картки працівника»: 6 грудня 2018 року прийнятий на посаду сторожа сторожової охорони ЛА НАУ.

Був справним господарем, любив вирощувати різноманітних свійських птахів. Але сімейне життя не склалося: після понад 20 років шлюбу Олександр та Валентина розлучились.

7 квітня 2023 року Олександр Васильович був мобілізований до лав Збройних сил України. Мамі зателефонував лише раз, 16 квітня, на її питання про місцезнаходження відповів ухильно, що військова частина дислокується у Донецьких степах. Більше на зв'язок не виходив. Це була їхня остання розмова…

Наприкінці квітня співробітники міського територіального центру комплектування та соціальної підтримки Кіровоградської області вручили родині Сповіщення (№ 687), завірене підписом командира військової частини А4279 капітана К. Цимбала про те, що «солдат військової служби за мобілізацією Ткаченко Олександр Васильович, 07.06.1969 р. н., стрілець-снайпер 2-го механізованого відділення 2-го механізованого взводу 1-ї механізованої роти військової частини А4279, 25.04.2023 р. неподалік с. Богданівка Бахмутського р-ну Донецької області під час виконання бойового завдання із захисту України після бойового зіткнення з противником та перевірки особового складу військової частини А4279 виявився відсутнім. Рахується зниклим безвісти за особливих обставин, проводяться пошуки свідків, які могли би спростувати чи підтвердити факт потрапляння в полон чи загибелі».

1 травня 2023 року в Єдиному реєстрі досудових розслідувань було зареєстровано кримінальне провадження. У місцевому відділі поліції родині Олександра повідомили, що знайдені його особисті речі: військовий квиток, окуляри, ліхтарик та невелика сума грошей. Мама та сестра Наталія (1970 р.н.) пройшли ДНК-експертизу.

Бійця офіційно визнають загиблим, якщо є тіло або останки, ДНК з яких збіглося з ДНК родичів. Якщо ж побратими бачили загибель бійця, але ні тіла, ні підтвердження немає – він все одно вважатиметься зниклим.

Найгірше для рідних – чекати. Але вони не втрачали надії та продовжували пошуки, сподівались, що Олександр у полоні, аби тільки був живий.

На звернення мами Олександра співробітники паталогоанатомічного закладу м. Дніпра 28 грудня 2023 року підтвердили, що на зберіганні знаходилось неопізнане тіло військовослужбовця з татуюванням на руках «Застава» (саме таке тату було у Олександра з часів служби в радянській армії).

Після неодноразових письмових скарг до Верховної ради України, Служби безпеки України та інших установ щодо неналежного розслідування справи, рідні Олександра отримали результати ДНК-тесту. Слідчий з м. Краматорська у телефонній розмові підтвердив, що є співпадіння ДНК матері Любові Василівни з тілом, яке було поховане у вересні 2023 року на кладовищі м. Дніпра як невідома особа під номером 3969.

22 січня 2024 року мама полеглого Героя Любов Василівна отримала Сповіщення сім’ї (близьких родичів) померлого (загиблого) № 395: «Сповіщаю Вас зі скорботою про те, що Ваш син Ткаченко Олександр Васильович, 07.06.1969 року народження, виконуючи бойові завдання та здійснюючи заходи з національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії рф загинув 25.04.2023 року, в районі н.п. Богданівка Бахмутського району Донецької області. Т.В.О. начальника Кропивницького МТЦК та СП підполковник О. Король».

Згідно «Лікарського свідоцтва про смерть», смерть настала «…внаслідок вибухової травми та інших травм численних ділянок тіла, спричинених вибухом та уламками».

На підставі Сповіщення про загибель та Свідоцтва про смерть (видане Соборним відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Дніпрі), рідні Олександра Васильовича порушили клопотання про дозвіл на перепоховання. Мама, донька та сестра вирушили до м. Дніпра. Була проведена ексгумація тіла з подальшим його перевезенням до м. Кропивницького.

4 липня 2024 року на Алеї почесних воїнських поховань Далекосхідного кладовища у м. Кропивницькому був проведений чин похорону Героя-Захисника Олександра Ткаченка. Панахиду за загиблим відслужив архієпископ Кропивницький і Голованівський Православної Церкви України Марк.

Попрощатися з полеглим у російсько-українській війні солдатом прийшли мама, сестра, донька, друзі, колеги та бойові побратими.

Усі, хто знав Олександра Васильовича Ткаченка завжди пам’ятатимуть його як добру, щиру, чуйну людину з великим серцем.

Вічна пам’ять і слава українському воїнові! Хай спочиває в мирі його душа, а відвага та самопожертва будуть прикладом для нас.

Євгеній Семенович народився 9 серпня 1978 року в селі Нерубайка Новоархангельського району Кіровоградської області.

У батьків Євгеній був молодшим з трьох синів. Діти рано осиротіли, Женю виховували старші брати.v

Закінчив 9 класів, з часом переїхав до Кіровограда. Трудову діяльність розпочав на посаді охоронця Кіровоградської міської лікарні швидкої допомоги. З 2000 року працював на заводі «АТ Гідросила» на посадах «плавильник-заливник», «формувальник машинного формування». Пройшов курси підвищення кваліфікації. У 2004 влаштувався на завод «Червона зірка», освоїв суміжні професії: електромонтера з ремонту та обслуговування електроустаткування; маляра-будівельника.

У 2005 році одружився. У шлюбі з Надією Вікторівною народились двоє синів – Ростислав (2005 р.н.) і Данило (2011 р.н.). У подружжя було багато спільних планів – життя завирувало. Євгеній та Надія постійно допомагали один одному, щоб здійснити мрію – мати власний дім. Євгеній був хазяйновитим, про таких кажуть: «майстер на всі руки», навіть у вихідні працював на зведенні свого будинку.

Обожнював квіти, сам вирощував та створював квітники на присадибній ділянці.

В листопаді 2019 року був прийнятий на посаду стрільця служби авіаційної безпеки в Льотну академію НАУ.

Євгеній Цимбал у 2020 році успішно закінчив підготовку у повному обсязі по курсу «Забезпечення контролю доступу до контрольованих зон та охорона повітряних суден» у навчально-тренувальному центрі «Центральноукраїнський навчальний центр авіаційної безпеки. м. Кропивницький» та був атестований на право здійснення заходів АБ з забезпечення контролю доступу контрольованих зон та охорони повітряних суден. Це засвідчує Свідоцтво №АБ 42608469/000104-20 Державної Авіаційної Служби України.

Колеги по роботі Олег Новіченко, Геннадій Джевага, Микола Ткаченко згадують про Євгенія: «Добросовісний, відповідальний, користувався повагою, патріот, з чіткою громадянською позицією, душа колективу, чесний. Коли його просили допомоги, він ніколи не відмовляв. Був турботливою людиною». Начальник служби авіаційної безпеки Роман Рябоштан зазначив, що у Євгенія Семеновича були перспективи кар’єрного зростання, керівництво планувало призначити його інспектором.

Але війна зруйнувала сімейне щастя Євгенія та Надії. Вони збиралися прожити довге життя. Планувати подорожі. Планували життя після війни. Вірили у Перемогу.

Євгеній Семенович у перші дні повномасштабного вторгнення приєднався до територіальної оборони. Брав участь у будівництві блокпосту на Великій Балці. Вартував на блокпостах у вільні від роботи дні й ночі. Наприкінці весни вступив до Всеукраїнської спілки воїнів «Бойове братерство України». Склав там присягу. Пройшов військову та медичну підготовку.

Він прийняв добровільне рішення стати на захист України, хоч і не мав попереднього військового досвіду. Надія дуже боялася за Євгенія і не хотіла, щоб він вирушав воювати, але поважала його вибір.

17 вересня 2022 року був мобілізований. Згодом зателефонував: «Навчаємося. Все в мене добре».

Витяг із наказу командира військової частини А1736 від 20.09.2022 с. Троїцько-Сафонове №263: «Солдата Цимбала Євгенія Семеновича, який прибув із Кропивницького районного територіального центру комплектування та соціальної підтримки 20 вересня 2022 року, призначити на посаду солдата резерву 3 резервного взводу 12 запасної роти військової частини А1736, вважати таким, що з 20 вересня 2022 року справи та посаду прийняв і приступив до виконання службових обов’язків за посадою».

У подальшому воював у складі 2-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти в/ч А4395на посаді старшого стрільця на Херсонському напрямку.

Надія Вікторівна згадує про свою останню розмову з чоловіком: Євгеній зателефонував 9 листопада, сказав, що дуже любить її та синів, просив обійняти і поцілувати за нього дітей.

10 листопада Євгеній Семенович загинув. Співробітники Кропивницького ТЦК повідомили родині цю страшну звістку 14 листопада. У Сповіщенні, врученому Надії, повідомлялось, що Цимбал Євгеній Семенович, виконуючи бойові завдання, здійснюючи заходи з національної безпеки і оборони, відсічі і стримуванні збройної агресії РФ загинув 10.11.2022 року в районі н.п. Безіменне Херсонської області.

Серед документів, пов’язаних з обставинами смерті Є. С. Цимбала – Витяг з протоколу засідання 11-ї Регіональної військово-лікарської комісії з визначення причинного зв’язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв: «Несумісні з життям руйнування тканин та внутрішніх органів. Дія вибухової хвилі та полум’я. Інші комбіновані розтрощення, які включають декілька ділянок тіла. Ушкодження внаслідок військових дій від інших вибухів та осколків, отримані 10.11.2022 року колишнім військовослужбовцем, солдатом Цимбалом Євгенієм Семеновичем під час безпосередньої участі у бойових діях та забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, що підтверджено витягом з наказу командира військової частини А4395, послужило причиною його смерті 10.11.2022 року, що підтверджено лікарським свідоцтвом про смерть №2822. Травма та причина смерті, ТАК, пов’язана із захистом Батьківщини».

В ніч на 18 листопада тіло Євгенія Семеновича повернулося «на щиті» додому. Чин поховання відбувся 22 листопада на Алеї Слави Далекосхідного кладовища у м. Кропивницький.

Надія Вікторівна довго не могла повірити у загибель чоловіка, чекала дзвінка чи смс від нього. Для своїх рідних Євгеній Семенович продовжує жити. У спогадах. Він був коханим чоловіком, люблячим татом, справжнім другом, мужнім, сміливим, надійним побратимом.

Вічна пам’ять і слава Українському Воїнові, який віддано захищав українську землю і кожного з нас!

Андрій Юрійович народився 3 червня 1969 року в Кіровограді в родині військових: батько – підполковник ВПС, штурман; дід – майор артилерійських військ.

У 1988 році закінчив Кіровоградський машинобудівельний технікум за спеціальністю: металообробні верстати і автоматичні лінії. Мав кваліфікацію: «технік-механік».

Проходив строкову військову службу з 05.07.1988 по 01.06.1990 рр. в Україні у військах ППО.

Після завершення служби повернувся в Кіровоград, працював на приватних підприємствах. Будував щасливе життя, знайшов своє кохання – Аллу. Одружився у 1999 році, у 2000 р. народився син Ярослав.

Андрій був турботливий, добрий, надійний, працьовитий чоловік та батько. Рідні згадують, що він вмів ставити цілі і поступово досягати свого. Захоплювався музикою, збирав вінілові платівки, колекціонував моделі автомобілів.

Коли ж російський окупант ступив на українську землю мета стала одна – захистити своїх рідних від ворога. 3 червня 2015 року на підставі Указу Президента України «Про часткову мобілізацію» був призваний по мобілізації до ЗСУ.

Згідно Довідки про безпосередню участь особи в антитерористичній операції, виданій рядовому Соловйову Андрію Юрійовичу, він дійсно в період з 24.07.2015 по 28.10.2015; 12.11.2015 по 22.06.2016 безпосередньо брав участь в антитерористичній операції, забезпеченні її проведення і захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України в районах проведення антитерористичної операції: Луганської та Донецької областей.

В зоні бойових дій перебував 13 місяців. Проявив мужність, патріотизм, відданість українському народу та зі зброєю в руках боронив територіальну цілісність і суверенітет нашої держави.
Це засвідчує Службова характеристика на Соловйова Андрія Юрійовича:
«Військове звання: рядовий. Займана посада: Кулеметник 2 механізованого відділення 1 механізованого взводу 7 механізованої роти 3 механізованого батальйону військової частини польова пошта В6250.

За час проходження служби на посаді кулеметника рядовий Соловйов Андрій Юрійович зарекомендував себе перебуваючи в зоні АТО секторі «А» з позитивного боку. Набув бойового досвіду та здатен командувати особовим складом.

Постійно подає приклад співслужбовцям та підлеглим зразковим виконанням військового обов’язку, підтримує особовий склад, озброєння та техніку взводу в постійній готовності до застосування.

Досконало знає та вміло володіє зброєю і технікою взводу, забезпечує їх правильне зберігання й експлуатацію. Постійно вдосконалює знання за фахом та методичні навички, своєю поведінкою та старанністю подає приклад зразкового виконання військового обов’язку. До інших військовослужбовців ставиться з повагою, постійно дбає про їх виконання і згуртування військового колективу.

Військові статути, накази і настанови знає та вміло керується ними в практичній діяльності. В умовах кризової ситуації не розгублюється, вміє знайти головний напрямок та прийняти правильне рішення. В складних обставинах зібраний, приймає обґрунтовані, найбільш доцільні рішення.

Наполегливий та ініціативний в роботі, має високу працездатність. Спроможний організувати підлеглих на якісне виконання поставлених завдань. Поставлені завдання виконує точно і в строк, при виконанні службових обов’язків виявляє творчість, активність і наполегливість.

Брав участь в антитерористичній операції на територій Луганської та Донецької областей. Здатний до самокритичної оцінки своїх дій».
Командир 7 механізованої роти; 3 механізованого батальйону. 2016 рік.

1 липня 2016 року командир в/ч п п В6250 нагородив Грамотою рядового Соловйова Андрія Юрійовича «За сумлінне виконання службових обов’язків у зоні проведення антитерористичної операції на території Луганської області, зразкову військову дисципліну, особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність Військовій присязі».

Андрій Соловйов відзначений державними нагородами:

• Нагрудним знаком «Учасник АТО» (відзнака Начальника Генерального Штабу ЗСУ);
• Нагрудним знаком «За участь в Антитерористичній операції» (відзнака Президента України), якою нагороджений за безпосередню участь у бойових зіткненнях в зоні проведення антитерористичної операції на сході України, оборону української землі від російсько-терористичних військ;
• Пам'ятною медаллю «За оборону Щастя» (№440). Нагороджений 24 червня 2016 року.

Родина Андрія Юрійовича зберігає шеврони тих військових підрозділів, у яких він воював:

• «92-га Окрема Механізована Бригада. Луганська область»
• «АТО. Оперативно тактичне угрупування. Луганськ»
• 21-й окремий мотопіхотний батальйон «Сармат» (21 ОМПБ, в/ч А2962, пп В2604).

7 липня 2016 року Андрій Юрійович був звільнений зі ЗСУ, демобілізований в запас.

За роки участі в АТО/ООС А.Ю. Соловйов став досвідченим військовим, хоча ніколи не був ним за фахом.

В Льотній академії НАУ працював з 2017 року. 22 листопада прийнятий на посаду стрільця служби авіаційної безпеки.

Андрій Соловйов став на захист Батьківщини з початку повномасштабного вторгнення росії в Україну. 27 лютого 2022 року був мобілізований.

Служив навідником станкового протитанкового гранатомету в 56-й окремій мотопіхотній Маріупольській бригаді (56 ОМПБр, в/ч А0989, пп В2095).

Побратими розповіли, що він був взірцем того, як потрібно виконувати свій військовий обов'язок, прикладом мужності та героїзму. Під час виконання бойових завдань був сміливим і рішучим, не пасував перед небезпекою.

20 червня 2022 року, під час руху вантажний автомобіль ГАЗ-66, в якому знаходився Андрій Юрійович, підірвався на міні. У цій машині перевозилась певна кількість боєприпасів, які здетонували.

У Сповіщенні сім’ї загиблого повідомлялось, що Соловйов Андрій Юрійович, виконуючи бойові завдання, здійснюючи заходи з національної безпеки і оборони , відсічі і стримуванні збройної агресії РФ, загинув 20.06.2022 року.

На місці загибелі Андрія Юрійовича, у н.п. Новодонецьке Краматорського району Донецької області, велись активні бойові дії, через ці обставини неможливо було забрати тіло. Перевозять загиблих із окупованих територій лише шляхом офіційного обміну між обома сторонами. Залишається сподіватись, що невдовзі тіло Андрія Юрійовича повернеться до рідної домівки і сім’я, близькі та друзі зможуть гідно з військовими почестями провести чин поховання.

Без сина залишилась мама – Тамара Андріївна, без чоловіка дружина – Алла Миколаївна, без батька – син Ярослав (у 2024 році закінчив ЛА НАУ та отримав диплом магістра, ОПП «Аварійне обслуговування та безпека на авіаційному транспорті»), без дідуся – онук Юрій (2020 р.н.).

Друзі та колеги пам’ятатимуть про Андрія Юрійовича як про порядну, шляхетну, добру людину.

Низько вклоняємося Герою за його подвиг та самопожертву заради Великої Перемоги України!

Олексій Валерійович народився 12 лютого 1983 року в місті Кіровоград Кіровоградської області. Батько був військовим і деякий час родина мешкала в Угорщині. Там маленький Олексій вперше побачив літаки на військовому летовищі, куди інколи приїздив із татом. З раннього віку проявляв інтерес до авіаційної техніки.

Після повернення сім’ї в Україну батько Олексія працював на авіабазі Канатове. Юнак користувався кожною можливістю побувати на аеродромі. У своїх мріях вже був авіатором, залюбки одягав пілотку і при нагоді, коли бачив військового, обов'язково віддавав честь.

У 1990 році вступив до ЗОШ № 11 м. Кіровограда (нині КЗ «Ліцей "Муніципальний колегіум" Кропивницької міської ради»). Добрий, комунікабельний, завжди мав багато друзів, намагався зацікавити їх своїм захопленням технікою. Відвідував технічний гурток, вчився збирати велосипеди, мотоцикли. У старших класах свій вільний час приділяв реставрації автомобілів. Пізніше це хобі переросло у власну справу: зумів відновити батьківську Волгу, яка підлягала утилізації. У автолюбителів мав високу репутацію «майстра – золоті руки».

Любив історію, багато читав, займався танцями, грою на акордеоні. Часто з друзями ходили на риболовлю.

У 2000 році вступив до Державної Льотної Академії України (нині УДЛА). 2005 року Олексій закінчив ДЛАУ і отримав повну вищу освіту за спеціальністю «Виробництво, технічне обслуговування та ремонт повітряних суден і авіадвигунів» та здобув кваліфікацію інженера по експлуатації повітряних суден (систем ПС).

2006 року був прийнятий на посаду авіаційного техніка з експлуатації літака та двигуна в Авіаційно-технічну базу (АТБ) ДЛАУ. Постійно підвищував свій професійний рівень. У подальшому був переведений на посаду інженера цеху оперативного, періодичного технічного обслуговування.

Освоїв експлуатацію типів літаків: Ан-2, Ан-24, Ан-26, Ан-30, Ан-32, Ан-74, Як-52, НАРП-1, Diamond DA-40, DA-42, K-10, Л-410, Cessna-172.

В межах службових обов’язків Олексій побував у багатьох країнах.

Був доброзичливим, завжди готовий допомогти, за що здобув повагу серед колег і друзів.

З майбутньою дружиною Надією познайомився у 2004 році. У 2010 році одружився, був дбайливим, люблячим, чуйним чоловіком. У 2012 році народилася донечка Софія. Тато запам'ятався дитині цікавими розповідями, сам створював казкові сюжети, завжди мав відповіді на різноманітні питання як у сфері науки, так і літератури.

Планував відкрити свою автомайстерню. Придбав кілька станків та самотужки навчився виточувати різні деталі, виготовляв запчастини під замовлення.

З початком повномасштабного вторгнення рф проти України продовжував працювати в Льотній академії НАУ та долучився до волонтерської допомоги військовим. У вільний від основної роботи час виготовляв гвинти, варив люки для винищувачів з авіабази у Канатово.

Призваний на військову службу 1 серпня 2022 року. Проходив підготовку у Навчальному центрі на території Одеської області. Був розподілений у 79-ту окрему десантно-штурмову бригаду (Миколаївська область) на посаду командира взводу. Мав позивний «Льотчик».

Брав участь у бойових діях на Донецькому напрямку, під час боїв за місто Мар’їнку (Покровський район Донецької області) отримав контузію.

Оберігаючи від хвилювань свою родину, говорив, що служить у безпечному місці в авіаційній частині.

У період 15.12.2022 – 11.02.2023 рр. пройшов навчання у Військовій академії (м. Одеса) за програмою підготовки курсу підвищення кваліфікації офіцерів ЗСУ (командири рот) за спеціальністю: бойове застосування аеромобільних (повітрянодесантних), десантно-штурмових, гірсько-піхотних і морської піхоти з'єднань, військових частин, підрозділів.

У лютому 2023 р. переведений до 82-ї окремої ДШБр (сформована на початку 2023 року на базі 3-ї батальйонно-тактичної групи), був призначений на посаду командира роти.

У лютому-березні 2023 р. пройшов навчання у Німеччині. Німецький Бундесвер провів своєрідний експрес-курс для українських військових: підрозділи проходили тренування на німецьких БМП «Marder» переважно на полігоні школи танкових військ у Мюнстері, що у Нижній Саксонії. Підготовка військових була синхронізована з передачею Україні бойової техніки. По 12 годин на день та шість днів на тиждень: Олексій разом з кількома сотнями українських військових пройшов інтенсивний курс з вивчення основ обслуговування та експлуатації бойової техніки.

Практичні заняття відбувалися на танкових симуляторах, військовослужбовці ЗСУ також мали можливість випробувати набуті навички безпосередньо на бойових машинах. Під час тренінгів вчилися поводженню з транспортним засобом і його системами озброєння, а також усуненню несправностей і основам обслуговування.

О.В. Пашкевич у складі представників Міністерства оборони України брав участь в отриманні і обкаті нової техніки, зокрема, БМП «Marder».

Бригада, в якій проходив службу Олексій, оснащена різними видами техніки: броньовані машини піхоти – американський «Страйкер» (Stryker), німецький «Мардер» (Marder), піхотні тягачі США М113, британські «Челенджери» (Challenger) тощо.

Своїми спогадами про Олексія поділився його побратим із позивним «Змій»: «У нашому підрозділі багато техніки, він знав всю систему машини, допомагав інженерний хист. Якщо якась техніка виходила з ладу, наш командир не буде їсти і спати, поки не відремонтує, головний пріоритет – постійна підтримка боєздатності техніки. Як командир роти – він був золотою людиною. Для нас усіх був як батько».

Олексій охоче ділився з підлеглими своїми знаннями. Дбав про побратимів, для кожного знаходив час. За це його поважали і цінували оточуючі.

З серпня 2023 року 82-а окрема десантно-штурмова бригада проводила контрнаступальні дії на одній із найважливіших ділянок фронту – Запорізькому напрямку. Разом з іншими бригадами їм вдалося звільнити ключові населені пункти, зокрема, село Роботине.

В результаті одного з авіаударів рф по позиції, де знаходився О.Пашкевич, його підрозділ зазнав значних втрат. У Олексія стався важкий серцевий напад. Але він відмовився від транспортування до шпиталю, медики рятували його в польових умовах: кілька діб ставили крапильниці в окопі. І за таких обставин Олексій Валерійович продовжував керувати діями підпорядкованої йому роти.

Востаннє Олексій спілкувався у Viber з дружиною Надією 23 жовтня 2023 р. Вона зберігає цю переписку, там останнє освідчення в коханні один одному… Того вечора Олексій відповів Надії о 18:15, а потім ще раз о 20:12, перед виходом на завдання. Писав про свої сподівання на кількаденну відпустку. Вдома він не був з 28 жовтня 2022 р. Навіть у подарунок для батька купив пляшку коньяку.

Увечері 23 жовтня Олексій після виконання завдання вивів своїх підлеглих до безпечного місця, а сам з військовим зв'язківцем повернувся на позицію; о 3:00 годині ночі ворожий безпілотник виявив їхнє розташування та скинув вибухівку.

Родина Олексія дізналася про обставини його загибелі з Витягу із наказу №311 від 31.10.23 командира в/ч А2582: «Лейтенант Пашкевич Олексій Валерійович, призваний на військову службу під час мобілізації на особливий період, командир 1-ї десантно-штурмової роти 1-го десантно-штурмового батальйону військової частини А2582 загинув 24 жовтня 2023 року внаслідок ураження системою скиду БпЛА противником, в ході виконання бойового завдання, а саме ведення штурмових (наступальних) дій поблизу населеного пункту Вербове Пологівського району Запорізької області».

Чин похорону відбувся 27 жовтня 2023 року на Алеї Слави Далекосхідного кладовища у м. Кропивницький.

На церемонії поховання свого командира були присутні 5 побратимів, яких він врятував ціною власного життя.

Для родини та близьких Олексій Валерійович назавжди залишиться найкращим сином, чоловіком, батьком, братом, другом, побратимом.

Ми схиляємо голови перед подвигом Олексія Валерійовича Пашкевича. Поділяємо біль і гіркоту непоправної втрати з сім’єю Героя. Світла пам'ять і вічна слава полеглому захисникові вільної та незалежної України!